• Ви знаходитесь тут:

  • Головна
  • Історія села Митниця

ГЕОГРАФІЧНЕ РОЗМІЩЕННЯ СЕЛА, ІСТОРИЧНІ ДЖЕРЕЛА

ТА ЛЕГЕНДИ ПРО НЬОГО

Колись на території нашого села був густий ліс, через який проходила трактова дорога з Берестечка на Броди. Архівних даних про роки заснування села знайти не вдалося. Та за словами кандидата філологічних наук Я. Пури "... Це село розташоване у міжріччі Стиру й Ситенки, майже при межі Волинської, Львівської та Рівненської областей. Можна припустити, що згадка з 1545 р. в опису майна Луцького замку - "городня... с. Митища" - стосується саме цього поселення. Словом, "Митище" визначалося місце, де знаходилася митниця, або ж місце, захаращене відходами з митної переправи.

Якщо Митище і Митниця - назви одного й того ж поселення, то швидше всього, існували вони водночас, але друга означувала нову митну заставу. Як воно було в XVI ст., вже не встановити, але достеменно відомо, що з кінця XVIII ст. до І Світової війни біля Митниці проходив кордон з Австро-Угорщиною. Отож, напевно, спочатку діяла тільки прикордонна застава, тобто митниця, а біля неї потім з'явилось село. Саме слово "митниця" старовинне, запозичене, гадають із германських мов. На початку минулого століття Митниця вважалася "деревнею" і була приписана до Берестецької єпархії. Тоді в селі нараховувалось понад 40 дворів."

Про зародження поселення існує і такий переказ.

В кінці XVIII ст., коли в результаті поділу Польщі, Волинські землі увійшли до складу Російської імперії, через наш край пройшов австро-російський кордон, який перетнув дорогу з Берестечка на Броди. На перехресті кордону з дорогою знаходилась таможня, що складала три прикордонних пости. На південному сході від села на відстані 2 км. був Новосельський пост, на півдні - Митницький, на південному заході в радіусі 5 км. - Стирський.

У 1850р. в с. Митниця було всього 20 дворів. Вся земля належала панам Вітиславським та Рацібаровським.(3000 десятин землі). Після скасування кріпосного права пани Вітиславські почали продавати землю. В основному їхню землю купують пани: Зельман, Гринь, Миць(500 десятин), Возімін. Селяни купували землі мало через свою бідність. Одержавши малі наділи на сім'ю, селяни, що жили біля р. Стир у фільварках панів Вітиславського і Шувалова переселяються на територію с. Митниця, де знаходилися їхні наділи.

На північний захід села біля р. Стир був фільварок графа Шувалова. Після скасування кріпосного права в 1861р. колишні селяни-кріпаки купляли землю у графа біля шляху Броди - Берестечко біля митниці і так виник населений пункт. Першими поселенцями були Бусь Андрій, Огороднік Ілля, Мишко Андрій, Ткачук Сидор, Огороднік Сафон, Матвійчук Кіндрат, Тернавський Василь. До них приєднались Сень, Додик, Колотинський, Ткачук, брати Матвєєви. Таким чином кількість дворів у селі зростає. На півночі села жив пристав Зімін (мав 300 десятин землі), і там виник хутір, що називався Ексшнерівка ферката. Тепер цей хутір - частина с. Митниця і колишньої назви не носить.

В 1897 р. с. Митниця було дуже маленьке. В ньому проживало всього 268 чол. До 1913 р. наше село збільшилось майже вдвоє. Його називали Руською Митницею, бо знаходилось на території Росії, Австрійська Митниця по інший бік кордону (тепер с. Митниця Бродівського р-ну Львівської обл.). а за 2км. від с. Митниця виникає село Німецька Митниця, тому що колишні землі графа Раціборовського купили переселенці з Німеччини і Чехії (нині Нова Митниця).

Жителі села займалися землеробством. До реформи 1861 р. у графа Шувалова була обудярня (майстерня, де кріпаки виготовляли ободи для відправки в Австрію і інші країни, а також виготовляли шпали).

Валки підвід з хлібом, м'ясом, деревиною йшли через кордон на Броди, що сприяло розвитку села. Однак, після будівництва залізної дороги Здолбунів - Радивилів у 1873р. і з'єднання її з Бродами, потік товарів через кордон в районі Митниці різко зменшився. Значення митниці, розташованої тут, втратилося.

Так Митниця з 40-45 господарствами зустріла поч. XX ст. 1 йшов дальший наступ на ліс. Селяни сіяли жито, пшеницю, ячмінь, овес, просо, гречку, ріпу, льон, коноплі. Появились городи і сади. Заводили пасіки. Розводили свійських тварин: коней, корів, овець, свиней, кіз, птицю. Знаряддя праці виготовляли самі селяни із дерева. Жінки з конопель робили волокно, що йшло на пошиття домотканого одягу. Купували глиняний посуд у прикарпатських гончарів, які везли свій товар на базар в Берестечко через Митницю.

Історія села невіддільна від історії Волинського краю. Документальних даних про Польське-Литовську добу села не знайшлося, проте свідками цього періоду є литовські монети, які часто знаходять у ґрунті нашого краю. Сліди визвольної війни України від Польщі (1648-1654рр.) і особливо найбільшої неподалік села Берестецької битви влітку 1651р. не знаходяться. Шлях армій пролягав, очевидно, по лінії Теслугів-Боратин-Козин і на Дубенщину. Відгомін цих трагічних подій прослідковується в народних легендах про 300 козаків на острові Журавлиха, про козака Нечая і козакову яму, та ще в піснях ("Ой чого ти почорніло, зеленеє поле" на слова Т. Шевченка). Пам"ять про загиблих козаків свято вшановується односельчанами. Навіть за часів панування панської Польші в краї, односельчани ходили на молитву по убієнннх козаках в Свято-Георгіївську церкву в с. Пляшева, незважаючи на заборону місцевих властей та жандармські кордони навколо місця битви. Пробиралися нишком, тайком обминали жандармські пости. Патріотично налаштовані односельчани щорічно тепер відвідують "Козацькі могили", а шкільна молодь тут проходить триденні туристичні збори - зліт ДКОР (дитячих козацьких об'єднань Радивилівщини).

Бурхливі історичні події початку XXст.

Перед російсько-японською війною 1904р. група рекрутів з села була забрана в царську армію. Це Ґудзь Сафон, Калинович, Матвійчук Давид та інші. Із спогадів Матвійчука Давида: "Перед відправкою нашого полку на японський фронт офіцери вишикували його . Виступаючи, вони закликали солдат захищати царя-батюшку і отечество. Слова, сказані одним із офіцерів в кінці свого виступу, на все життя залягли мені в душу і в мене виникла ненависть до них. Він сказав: "Господа офіцери, тільки вас мені шкода. А цього гною (кивнувши в сторону солдат) вистачить".

В роки Першої світової війни (1914 - 1918рр.) село опинилось у прифронтовій смузі і віповідно до успіхів бойових дій переходило то до росіян, то до австроугорців.

Весною 1920 р. митничани на чолі з Омельком Данилюком, Герасимом Додиком, намагалися не допустити поляків зі сторони Берестечка. Оборону зайняли в ліску на околиці села. Ополченці, яких було біля півтори сотні були озброєні гвинтівками і мали один кулемет. Переважаючим силам білополяків легко вдалося розсіяти митничан, тим більше, що допомоги зі сторони Рідкова і Хотина, на яку надіялися митничани не надійшло. Дали про себе знати відсутність злагодженості між загонами, які були розташовані по селах, відсутність єдиного керівництва, зв'язку з робітниками Берестечка, погане озброєння, незнання військової справи.

Після підписання 1921р Ризького договору між більшовицькою Росією та Польщею село майже на 20 років опинилось під польським пануванням. Запроваджувались нові порядки, селяни були змушені звикати до уподобань нових окупантів. В економічній площині наступило деяке пожвавлення. Виснажені спустошливою війною селяни, маючи 4-7 десятин землі (а таких в селі було більшість) могли забезпечити собі хоч і не багате, проте далеке від голоду матеріальне існування.

Однак, поряд з деяким економічним пожвавленням польський уряд посилює національний і релігійний гніт. Розпочався планомірний наступ на національну свідомість. Як і кожен окупаційний режим, польська влада спрямувала відкриті й приховані сили на обмеження української. В усіх установах панувала польська мова як державна, а над мовою селян(хлопською) всякі чиновники насміхались. Митниця належала до Теслугівської гміни, якою керував польський чиновник. Вони призначали в селі старостів. Ними були в ЗО - 40рр. Сень Микита, Огороднік Міхал, Ткачук Харитон.

У відкритій в селі школі "повшехні" 4-класній заняття проводилось на польській і українській мові. Двічі на тиждень релігія. Книжка з колядками називалась "кантичка". Вчитель Сервас, українець, родом був із Чорткова, що на Тернопільщині. Закон Божий вчив священник Зозулевич, а потім Мамчур. Школа знаходилась в попівській хаті до 1933р., а потім на кошти селян села була побудована нова школа. Перед Паскою вчитель вів всіх дітей до сповіді. Але лінивих учнів карали різками Заможніші селяни після закінчення сільської школи посилали своїх дітей для дальшого навчання в Берестечко, де школа мала 7 класів.

Послуги місцевої польської влади спрямовувалися на ополячення українців, В селі жила сім'я поляка Мармудського Мар'яна, що користувалася п'ятьма гектарами землі та двома гектарами лісу. Однак планам польським збутись не судилось, їх перекреслив вересень 1939р.

Польща обкладала людей податками залежно від того, хто мав скільки землі (від 27 злотих і більше). Платили і дорожній податок, який становив 3-4 злотих, але його відробляли, тобто закидали ями на дорозі, боронували їх боронами, рівняли.

На Волині і в селі була Російська православна церква, відправи здійснювались на староруській мові. Однак в 1924р. Православна Церква в Польщі офіційно розірвала свої зв'язки з Московською патріархією і проголосила автокефалію. На вищому рівні церковної ієрархії ще зберігалися русофільські симпатії, а на нижньому під дією свідомої частини селян помітно зростали українські впливи. Проповіді священники Зозулевич і Мамчур виголошували українською мовою, колядували і щедрували теж на рідній мові.

Під час панування Польщі, обтяжені податками сільські жителі, пробували знайти покращення своєї долі. Одні з них, а саме сім'я Ґудзя Антона і Матвійчук Ярини ( Ткачук по чоловіку, дочка Давида) виїхали в Аргентину і не вертались, її брат, Матвійчук Ульян, в І 924р., переслідуваний за політичні погляди, теж виїхав в Аргентину, але повернувся в 1937році назад. Вернулись додому і дружина Ґудзя Антона Ґудзь Єва, Ґудзь Уляна та Ґудзь Калина так і не знайшовши щастя в еміграції. В селі жила сім'я єврея Цицмана, яка мала магазин, та п'ять сімей німців (Йогана, Ферната, Августа, Котліба, Шибала). Фернат приїхав у село ще до початку Першої світової війни. Купивши 300 моргів землі, оселився тут з дружиною. Корчували ліс, обробляли землю і так жили.

Після того, як прийшли "совєти", зразу була організована сільська рада. Першим сільським головою був Амбрамський Фрол, а потім Огороднік Міхал. Створився і колгосп. Першим головою був Мишко Стратон. Не всі люди хотіли йти в колгосп, їх силою заставляли. Членами колгоспу ім. Фрунзе стали Ґудзь Зінько, Ґудзь Сафон. Почалось переслідування односельчан енкаведистами. Забрали і по нині невідомі долі Сидорука Федося та Ткачука Олександра, якого підступно підставили.

24 червня 1941 р. в село увійшли німці. Третина села була спалена. Почалася нова сторінка історії села. В Теслугові з'явився ляндвірт і комендант поліції. Вони призначили в селі старостою Ткачука Харитона. Рівно 1000 днів село було в окупації. Відновилась стара границя, де ходили німецькі вартові, а біля самого села стояв невеликий загін пограничників. Часто селяни, які працювали на полі, чули свист куль з німецьких карабінів. Лінія фронту була до Антонівки, де стояли гармати, що били наші танки, які йшли зі сторони Лешнева. До Рідківщини стояв ряд зеніток, що збивали літаки. Настали важкі часи. Селянам було заборонено молоти зерно в млині і навіть на саморобних ручних жорнах. Не дозволялось різати свиней. Все заборонялось. Акції по заготівлі продовольства проводила поліція, наїжджаючи підводами на село. Забирали свиней, корів, коней, молоко, масло, яйця, кури тощо. Це не могло не викликати непокори і спротиву з боку населення, які вилилися у втечі разом з худобою і майном до лісу.

Насильно було вивезено в Німеччину на каторжні роботи 26 юнаків і дівчат. Звільнення від німецько-фашистських загарбників прийшло 18 березня 1944 р. Першим в село проник командир відділення розвідки 416 стрілецького полку Микола Максимович Гордієнко (помер в серпні 1984 р.)., який за хоробрість, проявлену в боях за визволення населених пунктів Червоноармійськогорайону, був відзначений орденом Слави III ступеня. 24 березня в Митниці була демобілізація в ряди Червоної армії. Серед них Ткачук Павло, Мишко Талимон, Ткачук Григорій Михайлович, Дубенський Петро Михайлович, Пахальчук Олександр Олексійович, Сень Михайло Микитович, Бусь Дмитро Антонович, Колотинський Євдоким Сергійович, Ляхович Антон Гнатович, Боруцький Маркіян, Мушинський Потап ти інші. Більшість з них нагороджені бойовими орденами і медалями,

Після оголошення 30 червня 1941 р. у Львові незалежної української держави 13 липня цього ж року проголошено Акт незалежності в Радивилові. А після арешту С. Бандери, Я. Стецька та інших месників багато українських поліцаїв припинило службу у німців і зі зброєю перейшли на нелегальне становище, отаборившись у лісових масивах. Підсилені частиною червоноармійців-оточенців та сільською молоддю, вони стали основою для формування УПА. Військових дій на території села майже не було, але надрайонова політрефектура ОУН проводила збори селян, окремо молоді, де пропагувалася українська націольна ідея і думка кращих представниківтворчої інтелігенції.

З весни 1943 р. ОУН-УПА розпочали в селі акцію по військовій підготовці чоловічого населення. Всі чоловіки віком 18-50 років вивчали прийоми стройової підготовки зі зброєю в руках. Зброєю були саморобні дерев'яні макети гвинтівок. Сотня була розбита на чоти, останні на рої. На чолі цих структур були люди, які проходили службу в польській армії. Кожен стрілець мав псевдо. Навчалися вони в Рідківщині, а часом у Штофленському лісі. Зверхники ОУН відчували наближення фронту, ї дотримувались доктрини, що обидві воюючі сторони знесиляться, і тоді за допомогою Альянсу вдасться встановити Українську державу, якій потрібне буде своє військо.

На початку 1944 р. селяни почули наближення фронту по віддаленій кононаді розривах потужних авіабомб. Під кінець зими цього року німецька авіація піддала масовому обстрілу і бомбардуванню лісові масиви біля Антонівки, Рідківщину, де були підрозділи УПА. На цей час припадає розпуск вояків по домівках командирами з'єднань і підрозділів УПА.. Наближався фронт і, реально мислячи, командири бачили невідворотність перемоги Червоної армії.

Люди лісу поверталися в село. Закінчилися втечі у землянки. 24 березня 1944 р. в селі ридали жінки і діти, прощаючись з господарями-годувальниками і було чого плакати. Третина мобілізованих загинула на фронті в Прибалтиці. Під час проходження вишколу в Новочеркаську в 35 стрілковому полку, а потім було переправлено в "станіцу" Кам'янка

Ростовській області. Там були Кундеус Ф. Д., Шморгун Василь, Ткачук Нестер, Бусь Дмитро. Замість фронту, деякі попали на роботу або навіть під арешт, бо це ж були люди із Заходу. Деякі з них повернулися в село.

Незважаючи на великі труднощі, жінки, діти та старики зібрали врожай 1944 р. та провели сівбу озимих на своїх власних землях. З осені 1945 р. до 1947 р. село наповнили голодуючі прохачі. Селяни ділилися з ними крихтами свого хліба. Першими відкрили шлях до села прохачі в липових лаптях з Брянщини. Пізніше прийшли калужани, курські, бєлгородці гомельці, а з 1946 р. київські і житомирські. Всіх їх і досі старожили звуть "брянські". Вони за харчі наймалися працювати в господарів не вимагаючи грошової платні. Та й недоречно було її вимагати, оскільки господарства селян були обкладені натуральними і грошовими податками до неможливості. Кожному двору було представлене письмове завдання: здати певну кількість зерна, фуражу, картоплі, м'яса, молока, шкіри. Податком обкладалися навіть дерева.

З переможним закінченням Другої світової війни почало налагоджуватись життя в селі. Повернулися додому фронтовики, частина "остарбайтерів". Заколосилися сільські ниви. До тягара податків селяни вже звикли, але важко було звикнути до "двовладдя" в селі. Вдень господарювала сільська рада і чисельні уповноважені з району (НКВД, райкому партії і комсомолу, райвиконкому, мінзагу і т.д.), головне завдання яких - відбирати натурподатки в селян - виконувала ця ватага добросовісно, забираючи з льохів всяку живність і, принижуючи морально селян.

Вночі влада переходила до "хлопців з лісу". Вони теж хотіли мати їжу, одяг і взуття, життя в лісових криївках не було легким і комфортним, тим більше, що загони НКВД місцевим "яструбкам" влаштовували облави. Часто було чути нічні перестрілки. А селяни боялися обох влад, і мовчки корилися їм. Правда, не всі. Хлопцям звісно помагали, хто чим міг. Цього не могли не відчувати радянські чиновники. В 1946 р. вони почали депортацію до Сибіру сім'ї і членів сімей "изменников Родиньі". А пізніше і сімей заможних селян, які не могли сплатити непосильних податків. Було вивезено до Сибіру сім'ю Гнатюка та ін..

У 1950 р. НКВД заарештувало і засудило на 5-10 років сільських юнаків: Матвійчука Григорія, Барчуків Михайла та Іллю, звинувативши їх в співробітництві з УПА. Репресовані піддавалися жорстоким побоям і тортурам, особливо лютував начальник НКДБ Кондратьєв по-садстськи знущався над підозрілими та затриманими.

Безчинству всяких уповноважених не було меж.

Весною 1948 р. з важкими потугами і завдяки пресингу властей в селі відродивсь колгосп ім. Фрунзе. Першим головою був Петренко. Дуже важко позначався колгосп на долі селян, вони заробляли в ньому по кілька копійок на трудодень, а сплативши податки і місцеві збори (дорожний, за фруктові дерева і ін.) ще й залишалися в боргу перед колгоспом за підсумками року. Тому такі "переваги" колгоспного ладу вплинули на свідомість селян сильніше посиленої пропаганди "світлого майбутнього".

Після смерті найстрашнішого тирана другого тисячолітті, хрущовська відлига дещо покращила становите селян. Хоча й не прижилася ідея створення в селах "агроміст", проте замінено хлібопоставки сталим податком, зменшено податковий тиск на селянський двір. А з 1969 р. почалося "визнання" селян радянською владою, почали виплачуватися пенсії по віку спочатку вісім рублів на місяць, потім збільшували її поетапно до 30 руб. Селяни масово почали будувати житлові (45) й господарські будинки. З 1946 до 1962 рр. В нашому колгоспі був побудований млин, 3 електростанції, клуб, одне нове приміщення школи, всі двори колгоспників були радіофіковані, у всіх проведене електричне світло. Побудований медпункт, дитячі ясла, контора колгоспу, В 1955 р. реалізувалась ідея Хрущова про укрупнення колгоспів. Колгосп ім. Фрунзе був об'єднаний із колгоспом ім. Ворошилова (с. Рідків), що став називатися їм. XXI з'їзду КПРС,

Поспішними темпами розвивалась освіта. В селі відкрита семирічна школа. Сільські діти отримали змогу здобувати середню спеціальну та вищу освіту, В селі функціонував родильний будинок, клуб, бібліотека. З'явилась можливість регулярного перегляду документальних і художніх фільмів. Побудована сільська крамниця, поштове відділення. Прокладена дорога з твердим покриттям у році.

До 1991 р. село Митниця було центром колгоспу ім. XXI з'їзду КПРС. В селі діють: восьмирічна школа (нова, двоповерхова будівля, відкрита в 1975 р.), медпункт, пошта, ощадкаса, бібліотека, церква, тракторна бригада, елеватор, комплекс по відгодівлі свиней, пилорама.

"Оксамитову революцію" 1990-91 рр. Селяни сприйняли з настороженою радістю: порожні прилавки магазинів села і міста віщували вже повний крах ідей комунізму. На референдумі 1 грудня 1991 р, вони на 98% підтвердили Акт Незалежності України, лише 2 голоси були проти. Комуністи зазнали повної поразки і на перших демократичних виборах 1990 р. до місцевих рад, їх кандидати в селі здобули від 4% до 10% голосів.

Колгосп ім. XXI з'їзду перейменовується на агрофірму "Україна". В селі працюють ковбасний і консервний цехи, перукарня, лазня, пральня, З магазини, дитячий садок.

Перехід до ринкової економіки селяни прийняли боляче, для ведення індивідуальногогосподарства не було і немає матеріальних умов. Земельні паї вони віддали місцевій агрофірмі (голова В. В. Кітюк), яка зуміла зберегти і примножити матеріальнубазу, її база формувалася на добре облаштованій фермі ВРХ, комплексі по відгодівлі свиней, вирощуванніцукрових буряків та зернових. Власники паїв, які працювали в даному господарстві, мали непогані заробітки.

По селу дошкульно вдарило безробіття. Робочі місця у господарстві скорочуються, знайти роботу в місті нелегко. В молодіжному середовищі працює безнадія і страх перед майбутнім, через невлаштованість і неможливість здобути вишу освіту. За таких умов частина селян втрачає свою національну самоідентичність("Хай керує, хто хоче, аби була робота і зарплата"- своєрідна "ковбасна" ідеологія). В селі діє церква Київського патріархату. Село Митниця на фоні сіл району вважається одним із кращих за матеріальним рівнем життя населення через те, що місцеве господарство ще живе і функціонує стабільно. Працівники та пенсіонери, власники земельних паїв отримують заробітну плату та натуральну оплату за землю, здану в оренду.

Проте перспективи його невтішні: немає жодного промислового підприємства, припинив свою роботу комплекс по відгодівлі свиней, консервний цех. Робочі місця в господарстві скорочуються, що призводить до масового безробіття та відтоку робочих рук. Особливо страждає молодь, яка немає ні перспектив трудовлаштування, ні елементарних умов для дозвілля, а тому змушена шукати притулку на заробітках.

Земельні паї селян (3,05 га) не вселяють надій на успішне самостійне господарювання через відсутність тяглової сили і техніки для обробітку землі. Тому недалеке майбутнє села бачиться невтішним, особливо ж , якщо не вдасться зберегти цілісний майновий комплекс (ферми, тракторні бригади і т. д.). У випадку приватизації майнового комплексу число робочих місць не тільки не добавиться, а й може значно скоротитись. І тільки найбільш підприємливі селяни, які мають або придбають сільськогосподарську техніку, інвентар, коней, зможуть утримуватись на плаву.

Кiлькiсть переглядiв: 1522

Коментарi